Традиції святкування Водохрещі на Полтавщині та в Україні
Слідкуйте за «Новини Полтавщини» в Google
На свято Богоявлення Господнього чи по народному звичаю Водохрещі, символіка лежить в основі християнського обряду хрещення. Тобто, пірнання до ополонки не має сенсу змивання чи скасування гріхів – це лише вияв сміливості й прохання вищої сили про вроду та здоров’я. А нинішня трансформація традиції, коли масово стрибають до крижаної купелі – це перебільшення й перероблення традиційних вірувань. Та й годі уявити, як ще 50 років тому, жінки і чоловіки роздягаються публічно, аби змити «грішне».
На Полтавщині з криги в річці вирубали хрест, заливали буряковим квасом. Голубів випускали. З рушниці стріляли. Ніякого масового занурення в ополонки не було. А з хати виганяли кутю: «Геть, кутя, з покуття, а узвар, на базар». Себто, святки завершувалися.
Олекса Воропай у своєму етнографічному нарисі «Звичаї нашого народу» пише, що за віруваннями селян, вода в річках напередодні Водохреща хвилюється. Зазвичай же крига міцна на воді о цій порі, тому побачити це могли лише найсміливіші. А «знаючі» весь рік зберігали хрещенську воду за образами на випадок поранення чи тяжкої хвороби, як особливо цілющу.
Починалося з того, що ще за тиждень перед Водохрещею парубоча громада, а згодом окремі господарі – «спеціялісти» прорубували на річці ополонку й випилювали великий хрест. Ставлячи його над ополонкою, обливали буряковим квасом, щоб був червоний. Поряд, також із льоду ставили престол. Все це оздоблювали аркою з хвої, роблячи «царські врата».
Ранком по богослужінню весь люд ідшов процесією на річку до хреста. Попереду несли дерев’яний церковний хрест і хоругви, співаючи «Голос Господній». Попереду прямував священик. Приклавши золотий хрест до чола. За ним вся громада: старі й малі, чоловіки й жінки, заможні й бідні. Кожен ніс із собою ємність на воду. Хлопці – голубів. А мисливці ще й рушниці, заладовані клейтухом (жмуток прядива, тканини, повсті тощо для забивання заряду в огнепальну зброю, що заряджається з вихідного отвору дула).
Згідно досліджень, описаних у книзі «Полтавський народний календар» на Полтавщині іноді селяни несли до Йордану потрійні зелені й жовті свічки з воску, оздоблені стрічками, васильками й калиною. Їх звали трійцею, вірогідно через те, що вони були сплетені з одного кінця. Освячену водою, таку свічку тримали біля образів, а при хворобі запалювали, щоб вона допомогла зціленню. А шматочок воску з неї клали до вулика, аби бджоли добре роїлися. Можна було нею й обкурити худобу, щоб не хворіла.
З традицій Гетьманщини подекуди збереглося, що до річки молоді хлопці й чоловіки їхали верхи на конях, заломивши козацькі шапки. І гарно це дійство – здалеку було видно мальовниче, колоритне й барвисте коло віруючого люду, довкола ополонки. Сніг білий, мов полотно, а вбрані у найкраще люди святково контрастували із цією первозданною білизною.
Священик відправляв недовгу службу, а після того стріляли з рушниць і відпускали голубів, що хмарою літали над «Йорданню». Після того підходили з посудом, аби наврати свяченої води. А хто приїхав верхи чи саньми, то брали відра, аби дати напитися коням, щоб жодна хвороба їх не брала та міцнішими були. Набирали воду, причому, вважалося, що «верхня» вода більш свята. Опісля верталися до власних осель.
Доки мати чи старша донька подасть на стіл обідати, батько дістає із-за образу Богородиці жмуток сухих васильків, вмочує до свяченої води й кропить усе в хаті та господарстві. Потім бере ще крейду й пише хрести на образах, сволоку, дверях, миснику. Лише після цього сідали до столу й найперше надпивали свяченої води. По обіді дівчата бігали до річки вмиватися, щоб мати гарні личка. Набравши в миску води, кидали до неї калину чи коралі, і вже цим вмивалися, аби бути красивими з лиця.
На Наддніпрянщині ще й придивлялися до прикмет: якщо горобці пролетять перед хоругвами при хресному ході – рік буде нещасливим для дітей; граки свідчили нещастя для молоді, а гуси – для старших людей, що хворітимуть, а то й помиратимуть. Сонце віщувало чистий хліб, а похмура погода – сажки на зерні (рід грибів родини сажкові (Ustilaginaceae).
Попіл після Різдвяних свят не можна зберігати в хаті, щоб не було пожежі, його на Водохрещу неодмінно потрібно винести й висипати на кригу. Ще вірили, що як священик хреста у річку занурить, то всі чорти й нечисть із води вистрибують, лишаючись на березі аж доти, коли хтось із жінок не занурить до річкової води прання. Коли брудна білизна занурюється, то разом із нею пірнають і всі чорти, що досі мерзли на землі. Побожні бабусі колись невісткам боронили прати аж тиждень по Водохрещі, щоб більше нечистої сили вигибло від лютих морозів.
На Слобожанщині вірили, що є хвилина у Водохрещу, коли вода на вино у якусь хвилину обертається, то говорять, що їхав купець з ярмарку, вирішив напитися й коней напоїти, а в річці вино ж, то набрав із собою, а через час вирішив вина знову сьорбнути, тільки вже сама вода була.
Чоловіки ж подекуди мали звичай сходитися пообіді на льоду й навкулачки битися, а переможці забирали собі орден – хрест над ополонкою. З писемних джерел відомо, що мешканці села Вільхівка постійно мірились силою з парубоцтвом з Лучок Кобеляцького району. Іноді поділ на партії ставав соціальним, тоді «голота» села билася із заможними, а в містах купці билися з міщанами, а ремісники з семінаристами. Існували певні правила, спочатку «чубились» діти, потім парубоцтво, і тільки після цього дорослі чоловіки. Не можна було бити лежачого і бити із-за спини. Той, хто виходив із бою, сідав на лід, чи відбігав у бік. Проте траплялось, що ситуація виходила з-під контролю – були випадки каліцтва і навіть убивства. Іноді відступаючу сторону переслідували аж до їх села, ще й знімали з церкви дзвін, що було надзвичайно образливо для громади. Дзвін можна було викупити, сплативши за нього. Але найчастіше такі баталії завершувались у шинку, де разом гуляли й переможці, і переможені. Також цього дня азартно катались на санчатах і ковзанах, грали у сніжки.
Своєрідним атракціоном була крутилка на льоду: в ополонку на ставку опускали дерев’яний кілок, щоб він там вмерз, на нього одягали старе колесо від воза, до спиць колеса приладнували довгу жердину і дві-три коротких, до довгої жердини прикріпляли санчата, до яких сідали охочі «покрутитися». Кілька парубків, узявшись за короткі жердини, розкручували колесо так, що санчата просто летіли з шаленою швидкістю. Нерідко, хтось із них вилітав за інерцією до самого берега. Та охочих до такої забави завжди вистачало. А через зубожіння не всі мали гроші на санчата, тому використовували «ковганку» – примітивніші санчата з обмерзлого кізяка.
На Полтавщині колись був звичай на Водохрещу вчити молодих коней і волів – ними до поту їздили, а потім кропили свяченою водою – «щоб здорові та слухняні були». Якщо ввечері стрінеться вовк, вважали, що треба казати: «Де ти, вовче, був, як Ісуса на Йордані хрестили?» Вовк злякається і втече так, що й на очі більше не з’явиться.
Лише в деяких місцевостях на Полтавщині, після того, як люди набрали свяченої води, відбувались купання, та явище це було рідкісним. Купалися лише відчайдушні чоловіки й парубки, бо побутувала віра, що після Йорданської купелі цілий рік не хворітимеш.
Марія Бойко
матеріал підготував/ла: Віолета Скрипнікова
